Досить потужним інструментом, який завжди дозволяв вирішувати чимало завдань в агропромисловому комплексі залишається сівозміна. При цьому немає жодного сенсу порівнювати сучасні сівозміни з тими, які практикували сільсгоспвиробники років 30-40 тому. Адже різноманітність культур зумовлювалась виключно спрямованістю конкретного господарства, які спеціалізувались переважно на вирощуванні однієї і тієї ж культури. В сучасних умовах землекористування відбувається процес зменшення сівозмін, скорочується кількість культур та практикується монокультура. Проте такий тип господарювання потребує неабиякого досвіду, знань та чіткого планування системи удобрення з урахуванням щорічного виносу поживних елементів з врожаєм.

Під монокультурою розуміється вирощування лише одного виду культури і повністю виключається вирощування інших видів з року в рік. Цим питанням не один десяток років цікавились як зарубіжні, так і вітчизняні вчені. Ще з 70-их років минулого століття австрійські вчені зацікавились вирощуванням сільськогосподарських культур в монокультурі. За даними Інституту агробіології (Австрія) тривала монокультура на буроземах давала врожайність дещо меншу (на 14%) аніж на такому ж ґрунті у сівозміні кукурудза-ячмінь-озима пшениця. Це пояснюється тим, що щорічний винос поживних елементів знижував родючість ґрунту, а норма щорічного внесення мінеральних та органічних добрив не була врахована відносно ґрунтових умов. Так, наприклад, на високогумусних ґрунтах вирощування монокультури можливе впродовж 6-10 років, а на менш родючих лише 3-5 років.

При вирощуванні монокультури насамперед необхідно розуміти, що поряд із додатковими перевагами над традиційним землеробством воно має ряд небезпек та ризиків. Наприклад, якщо рослини захворіють, то поширення буде на абсолютно всю площу, оскільки вони відносяться до одного виду і мають однакову чутливість до збудників, що в кінцевому результаті призведе до загибелі всього врожаю, а це буде причиною неабияких фінансових збитків для господарства.

Рослини потребують значної кількості ресурсів (вода, сонячне світло, поживні речовини і т.п.), аби повноцінно продукувати, проте якщо чекати врожаю на одному і тому ж полі протягом довгого періоду часу, то спостерігається тенденція до його зниження. Оскільки монокультура, насамперед, є причиною зменшення кількості азоту в ґрунті та причиною уповільнення процесів гуміфікації, то і загальна родючість втрачатиметься достатньо швидкими темпами.

Широке розповсюдження монокультури спостерігається і в Україні. Основним негативним наслідком цього є збіднення і виснаження земель, їх ущільнення та забруднення внаслідок надмірного застосування азотних і нітратних добрив. Власне відсутність надходження органічної речовини та незбалансоване застосування мінеральних добрив активізують процеси дегуміфікації.

Причиною поширення монокультури є прибутковість та відносно стабільні ринки збуту однієї і тієї ж сільськогосподарської культури. Для України це переважно соняшник, кукурудза та ріпак, які катастрофічно виснажують ґрунтовий покрив. Описати загальні тенденції щодо впливу монокультури на забезпечення ґрунтів елементами живлення  неможливо, тож наведемо найпоширеніший  приклад вирощування соняшнику в монокультурі.

Зовсім скоро на нашому сайті очікуйте другу частину матеріалу, яка буде присвячена тонкощам вирощування соняшнику як монокультури. 

Інститут живлення рослин – Институт питания растений